щоденник практики. день 8 (uncensored version)

якщо раніше я тільки говорила, що поводжуся не як учитель, то сьогодні я це реалізувала на повну.

так, у мене був конспект уроку за антоничем, а у дітей було домашнє завдання. але, чорт, ну мусять вони знати, що шевченко не був таким ідеальним сином українського народу, що він блядував і мав стонадцять дівок. і що літературу треба читати без критики, щоб зрозуміти наповненість твору. і що не всі письменники писали про україну. і що синє небо і жовті поля – це не завжди прапор. і що паланік не перший «перепрочитав» христа. і профорієнтаційна моя агітація аж ніяк не схожа була на агітацію. але вони мають знати, що можна провести студентські роки, забивши їх квном, радіо, тренінгами, подорожами.

але, чорт, я відчула цей кайф просвітителя, які по селам їздили.

вкотре я там напишу, що мене вражає розумовий рівень у цьому класі? та й не тільки розумовий. і культурний теж.

є хлопчик, який читав «задуху» паланіка, що неймовірно мене здивувало. ну ви ж понімаєте, да? є хлопчик, який здається навіть у курсі, хто такий оруелл і великий брат. може, здалося. є хлопчик, який грамотно апелює і вміє провокувати.

день не зіпсувала ні перевірка керівника практики, ні шостий урок. до того ж, зою володимирівну ми запрошували на наш із оксаною борисівною дівич-вечір. андрія ж, дівоньки! гайда гадати на суджених!

щоденник практики. день 7 (uncensored version)

прийшла на перший урок. посиділа. пішла. нагадало останній місяць навчання в 11-му класі. була секундинка ностальжи, коли хлопчик повернувся до однокласниці перед диктантом. погляд «бро, не підведи, єслі шо» я впізнаю з мільярда інших.

діма зажлобився зранку на смску, але потім виправдався, що урок в одинадцятиклашок проводив. подумаю, чи пробачати. я ж принцеска. треба повидєлуватися.

донька замдекана прочитала мій попередній пост про практику. мені хана, по ходу. привіт, юлю! ;)

спалила сторінку перед своїми вихованцями. тепер на уроках буде важче робити вигляд серйозної практикантки, яка кайфує від школи. плюс, один із учнів доліз до мого аску. але йому вже плюсик, бо він лайкнув мою відповідь про стояк у хлопця і авку мені. між іншим, я не знаю, як оцінювати своїх вихованців: аудіо в них закриті. шо робити? знайшла в одного на стіні квін і офспрін. правда, нижче був ще макс корж. ділємка, да?

за версією нашого викладача, хороший учитель той, за яким «дітки вервечкою ходять». але зважаючи на сучасні реалії, я схиляюся до думки, що хороший учитель той, у якого вконтакті в друзях багато вихованців. запитайте у моєї мами і шведи ляпочкіної. і ту, і ту діти атакують френдством. а мене ні. виходить, що я фіговий пєдагог.

володя-комік запитав чи хочу я продовжувати кар’єру вчительки. відповіла, що із двох професій, які гідно не оплачуються, я оберу все ж ту, яку люблю. тобто, письменництво. все ж, нею завжди можна виправдати алкоголізм, наркоманію, випадкові статеві зв’язки та невідповідність кольорів сумки та взуття.

учора допомагала мамі зі сценарієм на новий рік у школі. скоріш за все буду співведучою на святі. школа мене не відпускає.

дуже філософський вийшов день, я вам скажу. і пости в мене нуднуваті стають. а все через те, що я пишу і знаю, що мої вихованці можуть тепер це прочитати. ви ж помітили, що я перестала називати дітей ушльопіками? відчуваю на собі відповідальність за їхнє майбутнє та психологію тонкої структури дитячої душі. я ж пєдагог, хулє.

щоденник практики. день 5-6 (uncensored version)

у понеділок провела свій перший урок. не в житті, але в якості практикантки.

але перед цим мене чекав занятний квест: роздрукувати зранку в острозі під час канікул. «віват» не працює, «магістр» закритий. дякую доброму товстому чоловічкові, який підказав нам зі шведою, що на пошті теж роздруковують. я успішно справилася з цим завданням і була допущена до боса: проведення уроку української мови в одинадцятиклашок.

між іншим, я не настільки геніальна, як шведа. бо та взагалі йшла глагольствувати про антонича, не знаючи, який у неї урок: перший, третій, шостий.. і чи взагалі їй є сенс ще йти.

я дуже афігєваю з себе, але мені справді сподобалося вести урок!!! це ж така влада над людьми. ти їм кажеш: пишіть вправу. і вони пишуть! кажеш: гей ти, хлопче, іди до дошки. і він іде! авада кедавра, йож!

не втомлюся повторювати, що острозькі учні мене дивують. але дивують весь час по-різному. 11-й клас занадто спокійний як для 11-го класу. ніяких шутьох, підколів, уловок. тут немає солонської а-ля 2010 рік, тому все проходить занятнінько й весело. плюс, із 17 учнів 10 – високого рівня.

сьогодні учєнішка почав задвигати щось тіпа прікалюхи, але слава академіку, що я згадала про свою ролеву гру – вчителька й учні. ледве стрималася, щоб не відповісти хлопчику так, як усім, а не як 16-річному учню. наш викладач пишався би мною. ахаха. шутьоха. мною би точно не пишався, бо я розказувала про «сюрреалізм як течію авангардистського мистецького руху і всіх цих пріколів», «ну там всі ці штуки почалися з репресіями, чік-чік», «окєй, посидьте тихо», «вийти можеш, але якшо спитають, то не кажи, шо тебе практикантка відпустила». плюс, відповідати дімі на повідомлення під час уроку перед дітьми, по ходу, ніхєра не педагогічно. і шиплячі в мене хрінові. а ще косюк сказала, що я агресивно вітаюся з дітьми. «ти шо, солонська. це ж діти. ще підуть наябєднічають». косючкою акадємус би не пишався теж. бо вона своїм ученикам замість «добрий день» каже «даров!»

– о, мій учєнік!

– добрий день.

– даров!

оксана борисівна, між іншим, непогано справляється з цими малими людішками. у неї 5-й клас і це адський ад! бо я витримала тільки 10 хвилин, після чого пішла говорити з мамою по телефону. їх багато, вони неадекватні, активні й агресивні. але найгірше у косюк на уроці поводимо себе ми із свєткою. хоча ми, на відміну від дітей, які нічого не шарять у жизні, правильно розгадуємо загадки.

– що не купиш за гроші?

– зарах із методики.

– і вдень, і вночі у кожусі на печі.

– п’яний дід.

– сопе, хропе, чхає. на морозі замерзає, бо одежини не має.

– п’яний дід же!

особливо цікаво у мене вийшла оговорочка «уроди» замість «уроки». свєта сказала, що це по фройду.

але своїм найголовнішим досягненням за практику я вважаю те, що не матюкаюся на уроках. хоча, я тільки 2 уроки провела. рано зарікатися.

найстрашніше відкриття полягає в тому, що мені реально сподобалося вести уроки!!!!!1111 я шокована, йопти! власть опьяняєт, знаєтє лі. плюс, це кайфово – мати змогу розповідати 45 хвилин дітям про те, в чому реально шариш і дехто з них тебе слухає навіть.

радує те, що в цьому класі немає тих хлопців, яким ми співали «сучка, падла, соска» в юнеті на дні народження острадіо. бо тоді мені точно була б хана.

сьогодні взяла список учнів класу. пошукаю вконтакті їх. хто слухає класну музику, тому вищі оцінки ставитиму.

щоденник практики. день 3-4 (uncensored version)

практика мене бісить із однієї причини: якби я вступала на спеціальність «українська філологія», то я би встигла за 3,5 роки змиритися з цією участю. але ж я грьобаний інженер людських душ. якої холери я маю маленьким вихованцям розповідати про складносурядне речення і богдана-ігоря антонича, якщо сама тиждень тому склала іспит із нього?

сьогодні дізналася, що той, кого не згадають у хаті, буде ходити на наші уроки з понеділка. це значить, що я повинна виглядати, як педагог, триматися гідно, бути завжди у всьому першою (бо я ж філолог), а мої шиплячі мають бути твердими, як прутень молодого ковбоя.

у понеділок проводжу уроки в одинадцятому класі. якщо дімоша дев’ятикласникам втирав, хто такий резонер, то мені треба буде розповідати про пантеїзм у творчості антонича. нехай афігєвають.

але є і позитивні сторони у цій педагогічній практиці. зокрема те, що я вже майже дочитала фаулза, почала дисципліновано спати і харчуватися, дізналася, що таке синкан (хоча, в екедемі мене мали б навчити такого чудернацького дива).

косюк вражає своїми педагогічними підходами у спілкуванні з вихованцями:

– хлопці, ви не б’єтеся?

– ще ні.

– скажете, коли будете.

в острозькій школі мене вразив учнівський рівень вихованості та інтелекту. і якщо в першому випадку вразив приємно, то в другому – навпаки. по-перше, вітаються з якоюсь студенткою у леопардовому шарфику тут через одного. по-друге, не раз хлопці притримують двері і посміхаються (не все ще втрачено, здається у цьому гнилому світі).

вчителі в острозькій школі молоді. молоді для мене – це до сорока. але до четвертого дня ми з оксаною борисівною переконалися, що обрали вчителя суперправильно. із усіх можливих комбінацій нам випав флеш-рояль. людмила павлівна чимось схожа на мою маму і за це я її полюбила, визнаю.

сьогодні дітки вразили мене набаченою винахідливістю/креативністю думки/тупизною (виберіть правильний варіант), коли говорили про загадки:

– у лісі народилася, в майстерні зробилася, коли торкаєшся – плаче.

– буратіно!

я б до такого не додумалася. у мене тільки вистачило клепки тихенько буркнути «ваня дорн» у відповідь на «ми його чуємо, але не бачимо».

ну карочє, якось усе так собі. в понеділок планую іти в академію і знайти копію мого контракту, який я підписувала з академією. щоб подивитися, ким же я маю бути: вчителем чи інженером людських душ.

p.s. привіт, дімоша. я знаю, що ти читаєш мій блог. дякую за ранкові повідомлення. приємно, шо мені мужики зранку есемесять. 

щоденник практики. день 1-2 (uncensored version)

загалом, все не так погано, як я думала. все ще гірше. дітей у школі багато, вони пересуваються і воплять. плюс, учні виглядають дуже тупими і заторможеними. наприклад, ми у школі весь час якісь мутки мутили, пи**илися на кожній перерві, клеїли портрети фізика в ряд із ученими, ховали швабру від прибиральниць, забивали стрєлки після уроків. ну, вєсєлуха якась була. а ці діти тормозящі сильно. на уроках туплять, на перервах шукають свій кабінет, приходять і втикають за партами. ніякого адреналіну. шо вони згадають потім на зустрічі випускників?

ця фішка з кабінетами для мене нова. за класом немає закріпленого е-е-е.. класу (ну, кімнати, тіпа, поняли?) учні на кожен урок ходять у конкретний кабінет. наприклад, нахалєру географії й шевченку окрема кімната – загадка.

у 7-му класі є дівчинка, схожа на льошу дурнєва і хлопчик, який копія ігоря корнелюка (про подожди, дожди, дожди співав).

на другий день я побачила свій 11-б клас. радує те, що дівчат тут менше, ніж хлопців, бо з тьолками мені зазвичай важко подружитися + ці гормони і боротьба за місце альфа-самки 11 класу мене завжди викошують. у 7-му класі мене почали пікапити з порогу. в 11 самці просто ще прощупують і примітивно ви**буються.

вирішила, що практика мені не може сподобатися з однієї причини: все, що я хочу зробити з дітьми, карається кримінальним кодексом. хоча, ткачинський сказав, що головне – не бути спійманим. можливо, прислухаюся до його слів, якщо мені зовсім стане нудно до кінця третього тижня.

вчителька, за якою закріплена я, косючка і староста, – афігєнна. я за нею цитатки записую, але підкорила вона мене ще коли сказала, що любить запізнюватися і якби могла, то взагалі б не приходила.

після довжелезних пар, тривалістю півтори години, уроки по 45 хвилин взагалі пєсня. плюс, я кайфую, що можу сидіти на уроці на задній парті, кнопати вконтакті, писати щоденник із матюками, читати книжку і офіційно ніфіга не робити, бо я ж переймаю досвід старших колег!!! тобто, нічого не змінилося з моїх шкільних років, але тепер це офіційно і цьому є виправдання.

до речі, керівник практики заборонив ходити в джинсах, бо ми маємо відрізнятися від учнів. тому сьогодні я прийшла в лосінах, вирішивши, що мій незарах із методики це виправдовує. до того ж, учням мами не дозволяють ходити без шапки, а моя не бачить, тому я фраєрую з голою головою. це нас і відрізняє.

учням дімки не пощастило ще більше, ніж моїм. у нього 9 клас і вони вчитимуть «наталку полтавку». це ж полюбасу буде якийсь компаративний аналіз, деструктивний розбір протагоніста твору впарювати, а епіграфом до уроку візьме цитату з ортеги-і-гассета.

між іншим, завдяки практиці я відкрила у собі суперсилу: спати вночі й прокидатися зранку. так прикольно вдень щось робити, а не дрихнути.

на другий день нарешті у 7-му класі почалися двіжухи. два пацінчіки замутили мордобой нарешті. мабуть, треба було б їх розняти, а не робити ставки. я дуже хєровий педагог, да. але якби це було перед уроком літератури, то я би втрутилася і прочитала мораль про любов до ближнього. а, оскільки, інцидент мордобоя стався перед уроком мови (яку, на думку пана академіка, я не вмію викладати), то я просто сиділа і ржала з косючкою. думала, чорненький товстопуз виграє, але свєтка розняла їх і все зіпсувала.

відчуваю, що я буду дуже фіговим вчителем. дуже. але ж я творець, а не філолог. хулі ви хотіли?

слава україні (!) (?)

стрічку новин у контакті стає цікаво читати. нарешті мої так звані друзі почали холіварити «єс – митний союз». фактично, це знову ж початки поділу на «данбаскіх маскалєй» та «западєнцов бандєр».

прочитала цікаву думку влада хименка: «Я думаю що України як цілої держави скоро не стане, бо точка зору "домбасу" і "бандеровців" не сходиться , я не чув нічого про те що на території СХ України твориться щось жахливе. Їм там походу нормально живеться, там ж половина готова в цю ж мить піти до РАСЄЇ. Наші люди хоча б ведуть якусь боротьбу проти Янікевіча» (пунктуацію та орфографію збережено).

на території східної україни завжди жилося нормально. у шахтах, на заводах, на фабриках. під обвалами, під час вибухів на засядька, щоб було вугілля, метал, продукти харчування, одяг. забруднюючи власні міста, щоб ви могли співати пісеньки на полонинах та робити революцію, коли захочеться, а не коли треба.

половина готова піти до «расєї», бо істині патріоти, на кшталт юрія андруховича, говорять про те, щоб віддати цю половину «расєї».

«ваші люди» почали вести «якусь боротьбу», коли вбачили у підписанні угоди з ЄС якийсь міраж із вступом до того ж ЄС. впевнена, що 95% людей, які зараз мерзнуть на майдані не читали тексту угоди, не знають, за що стоять і абсолютно не здогадуються про наслідки після вступу.

спитайте латишів, які приїжджають до україни, щоб купити елементарну постільну білизну за нормальними цінами, а не європейськими, як їм їхнє європейське життя за європейськими стандартами.

європа? куди вас випускати у європу, якщо більша частина із тих, хто скандує «yes – ЄС!» – хохольське бидло, яке не вміє поводитися культурно та виховано, мирно співіснувати зі своїми земляками на одній території та не шарить слова «толерантність». ви ж гомофоби, шовіністи та расисти. у вас немає елементарної поваги до старших людей, екологічної культури, сімейних цінностей.

«відпустіть мене із занять, я піду покричу за своє майбутнє», «перенесіть мені сесію, я хочу в євросоюз», «я поставлю аватарку із прапором євросоюзу і статус «слава україні!». елітна молодь.

митний союз? спільна історія з росією? це та, коли видавали «валуєвський циркуляр», розстрілювали за українське слово чи коли стус помирав із голоду в камері? територіальна близькість? турція через море. чого ви не хочете плисти туди?

вам подобається російська мова? то чого ж досі більшість із вас не знає, коли писати «ться», «тся», не цитує хоча б пушкіна чи єсеніна напам’ять? може, ваша любов до росії закінчується російською попсою та, в кращому випадку, комедіями гайдая?

жодного разу я не чула дорікань стосовно свого «москальського походження» в острозі, у львові, у хмельницькому, у луцьку, у рівному, у вінниці, в ізяславі. більшість моїх знайомих «западєнцев» спочатку попросять пояснити мою думку, якщо скажу, що я за митний союз, а не єс. натомість, найбільше хамства я чула на території східної україни, коли починала говорити українською мовою. у своєму рідному смт у запорізькій області знайомі іноді називають мене бандерівкою і зрадницею, бо «наші хлопці тобі не такі, то найшла собі бандеру».

я не пощу собі купу відео з майданом чи «задумайся, хохол», закликів і гасел. бо все це не має сенсу в соціальних мережах чи перед телевізором. громадянську позицію не виразиш у статусі вконтакті.

я не хочу бути на майдані, бо він перестав уже бути народною силою. політичні лідери грамотно спрямували людей у тому напрямку, який приведе їх до влади. де були ваші співачки-підтримувачки і че гевари з трибун, коли вас бив і травив газом «беркут»?

слава україні! тільки тій, яка не віддає половину свого народу росії і яка не продається, немов стара безнадійна шльондра, європейським буржуа.

героям слава! тільки тим, які не постять картинки, а стоять за ідею, а не за 250 гривень.

сублімація

коли у мене через 7 годин іспит, а я ще нічого не знаю з цієї дисципліни, у мене завжди виникає нестримне бажання написати роман, п’єсу, розповісти усьому світу про свої безцінні для всесвіту внутрішні переживання, поговорити з уявними друзями, подзвонити мамі по скайпу, поговорити з подругою про її колишніх/теперішніх або передивитися тричі одне і те ж інтерв’ю з іваном макаревичем.

я пишу блог, бо у мене сесія та іспит зранку. і я хочу бути чесною, бо ввійшла у стан бажання чесності від самої себе. бо збила свій графік, сплю до обіду, неправильно харчуюся, багато читаю і дивлюся останнім часом, але навіть не в цьому головна причина. щойно, поговоривши зі своїм старим другом, я зрозуміла враз у чому моя проблема. хвилинний бабах у голові й усе склалося в один логічний ланцюжок. хлопець, який із першого курсу записаний як Personalius Pingvinus у телефоні, став кабінкою із священиком. чи як там вона? не кабінка?

коли мені казали, що головне у житті – це любов. я казала «ні, ні, ні, мазафака!» я казала це вчительці зарубіжної, подрузі дитинства, викладачам в універі, своїм хлопцям, друзям в острозі та й самій собі. але, чорт, солонська, ти мене розчарувала! так, так, так, мазафака! можливо, глобальна вселенська любов і не найважливіше у житті. і головне – це гроші, робота та можливість їздити на море раз у рік. але я чомусь страшенно бішуся, коли мені немає в кого бути закоханою.

страшенно велика кількість енергії та емоцій зараз простоюють, бо мені нема на кого вилити весь цей багатотонний потік. немає кого любити навіть без відповіді, нема про кого думати перед сном, нема про кого писати пости в блог і нема кого вписувати у тексти.

зараз я перебуваю в процесі акумулювання емоцій. але проблема в тому, що їх нікуди діти. я ж не можу писати твори про неіснуючих людей у моєму житті, чорт забирай! виняток – уявні друзі, але де-факто вони існують. у моїй хворій голові, наприклад.

у школі у мене не виникала така проблема емоційного перенавантаження. я завжди знаходила об’єкти для невзаємної симпатії й усе було ок. страждала, переключалася на іншого і так тривало до перших моїх стосунків. далі все якось закрутилося, я писала віршики.. чи не писала? не пам’ятаю, але, словом, все було в нормі з емоційним порогом.

на першому курсі теж спочатку знаходила сотні хлопчиків-захоплень, яких навіть не переобтяжувала інформацією про свою симпатію, бо вже знала, що довше трьох місяців у мене це не триватиме. і такі да, дарагіє моі! на 21-му році життя я можу сказати, що довше трьох місяців не відчувала до людини щось схоже на симпатію/закоханість/любов. три місяці – оце мій поріг, коли я кажу протилежній статі «ти мені подобаєшся» і це правда.

АЛЕ ПРОБЛЕМА НЕ В ЧОЛОВІКАХ!

хлопчики, чоловіки, ви кльові! ви класні! один – турботливий, інший – успішний, третій – круто жартує, четвертий – загадковий дофіга. але вас мало, коли ви – одна людина!

у мене зараз такий відчай, насправді. такий самий, як був у одинадцятому класі. коли ти – найстарша в школі, всі дорослі й кльові хлопчики випустилися, а лишилися тільки твої однокласники. і ти хочеш перед кимось повидєлуватися, а НЕМАЄ ПЕРЕД КИМ! безвихідь. так само в острозі на четвертому курсі. ти всіх знаєш, малолєтки – нецікаві (у моєму випадку – пройдений етап), а хлопців у острозі більше немає, мазафака!

і ти сидиш уся така прекрасна і строчиш ночами пости в блог, бо нічим зайнятися. і знаєш, що це ніхто не прочитає, окрім того ж таки персоналіуса пінгвінуса, хохонь і мами. але тобі так пофіг, бо в твоєму френдлісті й колі знайомих немає хлопця, перед яким хотілося повидєлуватися.

або сидиш, а тебе питають: чого ти зустрічалася 2 роки, якщо тебе не влаштовували ці стосунки? чого ти не закохалася в хлопця, про якого, коли розповідала, то очі горіли? що тобі таке треба від людини, щоб ти змогла їй належати? ти зможеш грати іншу роль, щоб сподобатися комусь?

а ти не знаєш відповіді на жодне із питань.

бо спочатку ти кажеш: «мені треба, щоб одразу іскра так фіть і я закохалася». а потім кажеш: «ну, в нас усе так повільно йде у спілкуванні, мені подобається цей темп». і ні те, ні те тебе не чіпляє. жодна із конячок до фінішу не дотягує. 

я проста в спілкуванні. зі мною легко. але якщо ви на безпечній відстані. якщо ви мені не друг, не подруга, не мій хлопець.

я з періодичністю раз на місяць нию, що все тлінно, життя немає сенсу і люди – скоти. нию від години до декількох днів. мені це треба, щоб перейти у стан писання. а коли я пишу тексти, то мене не можна чіпати, говорити до мене, писати повідомлення у вк.

мене не треба контролювати, бо якщо ви хочете спіймати на зраді – я дам вам таку можливість. просто із противності.

я не дивлюся відео і не слухаю музику, яку ви мені кидаєте. винятки бувають рідко і логічно не обґрунтовуються.

коли є можливість, прокидаюся після 12 і можу не вилазити з ліжка до вечора. але враховуйте, що лягаю я о 6-7 ранку.

ненавиджу готувати. максимум – чай/кава і якийсь бутерброд. і ненавиджу приймати гостей, яких треба приймати, як гостей. бо всі ці панькання – маячня.

мене не треба чіпати руками без мого дозволу. я вопитиму, битимуся і кричатиму. ніяких комплексів. просто не втручайтеся в мій особистий простір.

якщо я щось пишу про вас, то це не показуха, я просто супер екстраверт і все це виллється у текст. ви маєте бути готовим, що я опишу наш секс і дам прочитати людям. тому, старайтеся.

і я стібатиму вас, щоб перевірити на витривалість, поріг терпимості й рівень того, як ви відповідатимете. я казатиму, що ви мені подобаєтеся, щоб перевірити, чи не злякає це вас. і одного разу навішаю сумної лапші про своє минуле. бо зазвичай люди бояться відвертості. але не треба вірити всьому, що я вам скажу. я вчуся на письменника. не забувайте про це ніколи.

і я не люблю квіти і м’які іграшки у якості подарунків. і не люблю писати миленькі повідомлення «доброго ранку» чи «надобраніч, котику». і не люблю ранковий секс, бо хочу спати в таку рань.

і якщо я ввічлива з вами, то це значить, що ви просто на жахливо далекій відстані від мене. спитайте у косюк, як їй із моїми творчими заскоками живеться. спитайте у хохонь, як їй читати про те, що вона – слабохарактерна сучка і лінива дупа. спитайте у діми, як йому слухати мої приколи про його мужність. спитайте у каті, як їй чути мої підколи про відсутність хлопця.

я хороша людина, справді. я готуватиму вам їсти, якщо ви будете хворими або якщо вам треба буде багато вчити. спитайте у каті. я пускатиму вас у квартиру, незалежно від обставин і часу доби. спитайте у діми. я вислуховуватиму ваші сповіді про неможливість розібратися в собі й відсутність мотивації для розвитку. спитайте у хохонь. я навчуся варити каву, щоб мати можливість пригощати вас, коли ви прийдете у гості. спитайте у косюк.

я хороша людина, коли я цього хочу. але полюбіть мене такою, яка є і я стану такою, як ви захочете.