клей (стьобопритча)

ходила дівчинка і всіх обмазувала клеєм. того обмаже, притулиться плечем до плеча і ходить деякий час. ходить день, ходить два. а потім прокидається – і немає раніше приклеєної людини. тому помаже руку клеєм, а руку миють раніше, ніж дівчинка встигне взятися за неї. ще комусь замаже у клей штани чи куртку і тільки приклеїться, як одяг змінюється на інший. що тільки не пробувала: і сама варила клей, і купувала у магазинах найдорожчий, і в інтернеті замовляла, і міняла пва на «момент». все перепробувала, але не клеїлося в неї з людьми.

мораль: якщо не виходить із клеєм, можливо, варто спробувати серйозніші речовини.

4 роки. десятки міст. безліч знайомст. купа подій

ФЬОРСТ ЄА. складний і цікавий, бо перший.

СЕКОНД ЄА. насичений, непередбачуваний, повчальний і надзвичайно емоційний

СЬОРД ЄА. впевнений і радісний, який подарував купу знайомих і декілька справжніх друзів

 ФОС ЄА. останній, не менш багатий на події, проте дуже і дуже швидкоспиваючий

 

кіно 3д: день джима джармуша

«вона обов'язково стане дуже відомою» – говорить героїня Тільди Суінтон Єва до свого чоловіка Адама (Том Хіддлстон), спостерігаючи за талановитою співачкою. «сподіваюся, що ні. вона для цього занадто талановита».

фільм «виживуть тільки закохані» («only lovers left alive») охрестили «сутінками для розумних». але коли Джармуш знімав фільми для дурнів?

вампір Адам – похмурий втомлений рокер, який колекціонує вінтажні гітари, носить халат XVIII століття, пише тягучий блюз та замовляє дерев’яну кулю, щоб покінчити життя самогубством. його квартира, яка знаходиться у вимираючому Детройті, швидше нагадує музей або арт-інсталяцію. Єва живе у сонячному Танжері, де на кожному кроці пропонують «щось для настрою», носить окуляри rayban, полюбляє біленькі айфони і морозиво «кров на палочці». як тільки вампірша дізнається про депресію свого коханого, одразу ж вирушає до нього. є ще і сестра Єви – вампірша Ава, яка втручається в ідилію закоханих та ледь її не руйнує (чи все ж руйнує?)

моє бажання подивитися цей фільм було настільки великим, що я знайшла його вже 10 квітня (у день української та російської прем’єр) в одноголосому гугнявому перекладі та з корейськими субтитрами на півекрана. прихильникам «сутінок» чи якого-небудь фільму про вампірів а-ля «кров і шоколад» суворо заборонено дивитися цю стрічку. дівчаток до 18, яких спокушає слово «вампіри» в анонсі фільму, треба не пускати в зали. «виживуть тільки закохані» – це не фільм про вампірів. це фільм Джармуша. а, можливо, про Джармуша, який і сам молодим грав у рок-гурті?

поверх перший: медитація

«…закохані» – це медитація, яка починається із тягучого каверу на пісню ванди джексон «funnel of love» і в такому темпі триває дві години. між іншим, майже усе музичне наповнення фільму – справа рук гурту SQÜRL, у якому грає сам джармуш. розкішна Суінтон та сумноокий Хіддлстон отримують задоволення від компанії одне одного, але живуть при цьому на різних континентах.

Єва наповнює своє життя спілкуванням із чоловіком на ім’я Крістофер Марло, читанням книг, посиденькам у кафе, пошуками «делікатесної крові». натомість Адам депресує у похмурому порожньому Детройті, пише андеграндну музику та відмовляється її демонструвати людям. він замовляє собі особливу кулю, щоб накласти на себе руки. у площині вічності Адам і Єва почувають себе зовсім по-різному.

поверх другий: гімн мистецтву

із фільму ми дізнаємося, що «Гамлета» написав вампір Крістофер Марло (до того ж, ми дізнаємося, що літератор та драматург XVI століття – вампір), а ніякий не Шекспір, струнний квінтет Шуберта був подарований йому тим таки вампіром Адамом, але ніхто не хоче відкривати очі людству, адже сила мистецтва не в імені автора.

герої «…коханців» залучають до свого арт-карнавалу й інших митців, називаючись у різних ситуаціях доктором Стрейнджлавом, доктором Фаустусом, Дейзі Б’юкенен або бронюючи квитки на прізвище Фібоначчі.

квартира Адама такий собі арт-простір, у якому легко вживається портрет Едгара По й Іггі Попа, гітара 1905 року може лежати на канапі XVII століття, а апаратура, на якій Адам записує свою музику, тільки зійшла з конвеєру.

під час нічної прогулянки вампір показує своїй коханій «дім, у якому виріс джек уайт» [екс-учасник гурту «the white stripes»] і мічиганський оперний театр, на місці якого тепер розташовується паркінг.

вони обоє зневажають людей, які знищили Теслу, дозволили згоріти Джордано Бруно, не прислухалися до Коперника і вихваляли Дарвіна. мабуть, саме тому вампіри і з’являються у публічних місцях виключно в рукавичках, не торкаючись до людського світу й не залишаючи навіть відбитків у ньому. сплять удень, займаються коханням уночі й без кінця слухають музику. Адам і Єва не п’ють кров звичайним вампірським способом: лише рідкісна група крові та виключно з кришталевого посуду або у вигляді морозива. така повна відчуженість героїв від людей може мислитися лише як піднесенням людини мистецтва над звичайними людьми. над Шекспіром-«зомбі», який викрав «Гамлета». над «зомбі», які перетворили оперу на місце для паркування. тільки особливі, вампіричні істоти могли створити шедеври мистецтва, якими захоплюються «зомбі».

незрозумілим здається тільки те, чи хотів Джармуш показати вампірами згаданих Іґґі Попа, Джека Уайта, Сервантеса, чи й вони для нього «елітні зомбі».

поверх третій: кохання

невідомо, скільки ці двоє разом, більше тисячі років чи менше, але одружені вони вже тричі, про що згадує Єва, дивлячись на весільне фото. жодних дат або точних вікових рамок фільм не ставить. кохання Адама і Єви сприймаєш як наповнення фільму, а не як основну складову сюжету. про нього не говориться жодного разу із двох годин «…закоханих», але ти відчуваєш, що воно І.С.Н.У.Є. Марло запитує Єву, коли вона збирається летіти у Детройт: «чого ви не разом, якщо кохаєте одне одного?» але Єва у відповідь тільки посміхається. і справді, як пояснити тисячолітнє кохання?

характерним для Джармуша є те, що його закохані – завжди чужоземці: італійці у фільмі «Поза законом», туристи-японці в «Таємничому потязі». кохання – позаземна хвороба, носії якої не повинні зливатися з натовпом «зомбі». у них інший склад крові, інші бажання, інші джерела насолод.

раптово з’являється сестра Єви – Ава, про яку згадується, що колись вона наробила багато страхіть, а потім надовго звикла. Ава втручається в медитативний розміряний темп життя закоханих вампірів та відверто залицяється до Адама. чи не відсилає нас Джармуш таким чином до Ліліт – першої за Єву жінки? біблійна тематика переплітається і з давньокитайською філософією. Адам одягається у все чорне і носить на зап’ясті браслет із білим черепом. Єва ж вбирається виключно у молочно-білий одяг і також має браслет, але із чорним черепом. біла цятка на чорному, чорна цятка на білому. чим не тайцзи?

тему кохання пророкує і назва, і остання сцена, в якій Адам і Єва обирають закохану пару та вирішують подарувати їм вічність, перетворивши на вампірів. і справді, у цьому виживуть тільки закохані.

поверх четвертий: приїхали

ідеальний глядач джармуша – вампір, який не торкається до зомбічного людського світу, вловлює абсолютно всі семантичні посилання із декількох культурних світів, досконало розбирається  в кабалістиці, семіотиці й орієнтується в літературному процесі Танжера. мова фільму – закодована конспірологічна гра. але якою ще має бути мова закоханих?

вампіризм у Джармуша не «сутінковий». для нього – це один зі способів вічності, диференціації людини мистецтва та людини-споживача мистецтва. арт у джармуша – закритий клуб, членство якого суворо за запрошенням.

суїцидальна романтика під супровід тягучого дрону та стоунер-року, під який неймовірна життєрадісна Тільда Суінтон та сумний похмурий Том Хіддлстон розмірковують про можливу війну за воду та теорію відносності Ейнштейна, бавлячись у вічність, слухаючи блюз та катаючись вимираючим Детройтом. цей фільм занадто талановитий, щоб стати відомим.

останнє слово донни солоньйони

діти мої! цей пост розміщений тут не просто так. тяжка хвороба звалила стару та немічну донну в ліжко і ніяк, гаряча бестія, не випускає мене звідси. пишу я своє останнє слово під градусом. 38 – найкращий градус для написання заповітів. особистий лікар дона вісконті порадив мені скласти заповіт, бо сицилозька мафія перегризе одне одному горлянки, не встигне тіло шанованої донни солоньйони опуститися на дно могили.

заповідаю свій ноутбук та безпровідну мишу донні косючелло, оскільки у світлі останнього візиту до неї донни швелдонни, їй вони знадобляться. мої геніальні клавописи заповідаю видати збіркою під назвою «калиновий спів» або «летіть, мої лелеки». завжди мріяла про таку назву. всі дотепні картинки відіслати назад дону тьорнеру і знищити їх із усіх усюд, щоб не псувати чоловікові життя спогадами про наше кохання.

мою зелену термос-кружку, кришнаїтську сорочку, футболку із зайцем віддайте донні швелдонні. також нехай вона прослідкує, щоб перший випуск моєї з донною бобрано довгостражденної передачі все ж вийшов. заповідаю тобі також роздарувати усю мою колекцію книг. ще швелдонна може забрати ту виделку, яка їй сподобалася.

донно хохонаріо, тобі лишаю дві кулінарні книги («блюда-мінуткі» та «піци, пірогі, запєканкі»). можливо, ти все ж навчишся готувати. брелок із собакою, праску та фен (турбуюся про тебе – віддаю життєвоважливі речі). тушонку мою теж можеш забрати.

донні чіхрозо залишаю в спадок свої рожеві штори, а килимок все ж йде до дона махланіо. у нього бізнес, йому треба.

донні бобрано лишаю кружку, з якої пив сам ірванець та колекцію моїх сов: тепер я можу бути спокійна – вони в надійних руках.

дону козаностру лишаю про себе гарну пам’ять та обіцянку прочитати набокова.

і найголовніше: підписку «топ піпл солоньйони» наказую виставити на аукціон, а на виручені гроші побудувати в острозі «макдональдс».

на церемонії прощання зі мною нехай виступить дон літовчіло. але скажіть, щоб вивчив слова і було без «што-то там, што-то там». вечірка після прощання зі мною має бути в біло-жовтих кольорах. і щоб усі нарядні прийшли! за музичне наповнення відповідатиме донна бобрано (вона знає мої музичні смаки), а дон махланіо нехай усіх фотографує, щоб були авки нові.

дякую вам, діти мої, що були зі мною в цей складний час. дякую за смажену картоплю, ківі та булочку, швелдонно. скоро побачимося. кхе-кхе. кхе. кхе-е-е..

та та ра ра ра та ра ра ра та ра ра..

back to the school

я думала, що мої шкільні та педагогічні пригоди закінчаться після захисту практики. вихованцям посіяне добре та вічне, оцінки виставлено і можна спокійно заплющити очі й думати, що мені наснилася моя педагогічна пригода.

але у кожного трилеру, хорору чи просто паскудного фільму завжди буває продовження. і екшн-перфоманс а-ля морал порн під назвою «солонська-учілка» повертається. замість того, щоб бити рекорд гіннеса і брати участь у марафоні, я приїхала додому і пішла в школу на заміну. мій викладач може мною пишатися.

сидіти на парах набагато легше, ніж бути вчителем на 45-хвилинних уроках. оскільки, на пару ти можеш не прийти, з пари ти можеш вийти і піти у віп-спудей поїсти пюреху, посидіти в рубці, монтуючи ефіри і ще після жодного студентського навчального дня я не спала 13 годин.

в острозі я прокидалася о 8 годині, думала йти чи не йти на першу пару і якщо йти, то на скільки з чотирьох. на самому занятті можна було прочитати книгу, поклацатися вконтакті з такими самим елітними спудеями, які сидять у сусідній аудиторії, погнати з одногрупниками, полялякати про вихідні, спланувати, де прогуляємо лекцію, що замовимо в «маестро».

ще одна штука, яку я зрозуміла після тижня заміни в школі: вчителі бачили ВСЕ. усі перешіптування, усі повертання, приколюхи, дрімання на парті. здається мені, що катерина василівна все-таки помічала, як ми з єнькою лежали за книжками на парті й ржали з картинок у підручнику біології.

за цей тиждень я почула безліч безглуздих питань. таких як: «а отут, де написано «виконати одне із завдань» – це виконати одне із завдань?»; «а число і класна робота писати?»; «можна я листочок переверну?» дідько! та це ж крутіше, ніж «у чому суть герменевтики?»

маму свою, яка зараз працює заступником директора із виховної роботи та викладає українську мову й літературу в старших класах, я найму на посаду особистого піар-менеджера. оскільки так, як вона мене піарить у школі серед учнів 5-11 класів, не піарив мене ні паблік «індульгенція», ні «підслухано», ні, по ходу, мій власний. коли ми з двома восьмикласницями виконували спецзавдання, дівчата засипали мене питаннями на кшталт: «а це правда, що ви пишете все з маленької літери?»; «а це правда, що у вас є твір про якогось зеленого дракончика?»; «а це правда, що у вас є тату?» апофеозом стало: « – у вас такі фотки красіві. – та в мене друг фотограф, то авки мені робить. – а ми знаємо. – звідки? – нам наталя іванівна розказувала». коротше кажучи, я знайшла собі біографа, піар-агента та спадкоємця «топ піпл солонської».

бонусом до замін у класах став ще шестикласник, який займається індивідуально. сидимо ми з ним наодинці, а оксана олександрівна розповідає про правопис прикметників.

«– як пишеться південно-західна? якщо слова рівнозначні і ми можемо між ними вставити сполучник «і», то як пишеться прикметник? от ти їздиш потягами? яка у нас залізниця?

– куйбишевська?

– ні, у нас придніпровська залізниця. а от я приїхала з південно-західної. я живу на рівненщині.

– через дефіс напишемо! слова ж рівнозначні!»

взагалі, я б зробила уроки до 16.00. бо коли учні йдуть додому, мені стає нудно набирати мамі всілякі накази, акти, протоколи, плани-конспекти й інші нікому непотрібну макулатура. між іншим, моя мама долучається до прекрасного – до концертів arctic monkeys. і зранку, і на роботі, і ввечері. правда, сказала, що не розуміє, як я могла проміняти солідного мужчину на «оцього сопляка». я відповіла, що серцю не накажеш і нехай тепер любить алєкса, раз із дейвом не склалося. виявляється, мама слухала втіхаря depeche mode і arctic monkeys. люблю єйо.

не знаю, як я лягала о 4 годині і вставала о 8 на заняття, але 5 днів ходити в школу як на роботу і приходити близько п’ятої – це випробування крутіше, ніж «форт буаярд». уявляєте, я не проспала ще жодного свого уроку! я стаю відповідальною людиною. хоча, як пєдагог я, як і раніше, неок. відповідати учню «прікінь», коли він питає про що новела і сам відповідає, мабуть, не за макаренком і навіть не за сухомлинським.

перед 8 березня 11 клас привітав мене букетиком із цукерочок, як і всіх вчителів (за що дякую їх класному керівнику). в принципі, випускників це не врятує на репетиціях, але ж приємно до біса! мій викладач може мною пишатися-2: мій старт-ап учительки досить стрімкий. я вписуюся в колектив: тусуюся із заучем, у нормальних тьорах із педагогом-організатором, френдюсь із вихованцями.

а взагалі, я майже дрім тічер: очі на контрольній не підіймаю, по класу не ходжу, мало стібаю учнів, кричу тільки при потребі, не бачу, хто слухає музику в навушниках у першому ряду від дверей у 10 класі. правда, у тому ж таки 10 класі коли розповідала про стефаника, то загнула, що він язичник, а у новелі «сини» прирівнює людину до бога. але це все мій внутрішній герменевт дає про себе знати.

от сиджу я зараз на самостійній із літератури в десятикласників і не бачу, що переді мною хлопчик гортає книжку, а на середньому ряду ще один учень кнопає в гуглі. успіхів, вихованці, 4 рівень ви напишете лише за умови наявності у вас маленьких герменевтоструктурологоантропологів. 

історія дівчинки П., яка розповідає не тільки про своє шкільне минуле, а і є відповіддю всім дівчатам, які спали і сплять із її колишнім

розкажу я вам історію, яку почула від однієї дівчинки. дівчинка давно виросла, переступила не один хронотоп порогу, переосмислила ситуацію і от я вам розповім, що сталося з нею 6 років тому. усі імена змінено з погляду етичних міркувань. нагадаю, що історія ця ніяк не стосується мене і трапилася з іншою людиною. чесно, з іншою.

пубертатний період у дівчаток проходить особливо. хочеться уваги від протилежної статі тоді, коли ще толком і натяку на цицьки немає, а місячні навіть не стабілізувалися. все ускладнюється, якщо в тебе є зайва вага, або висипи на шкірі, або просто комплекс неповноцінності. от у однокласниць дівчинки (назвемо її П.), з якою трапилася ця історія, було все разом. звісно, історія не ідеалізує П. і не приховуватиме той факт, що у неї теж був комплекс меншовартості і висипи на шкірі. але П. не прийшла якогось біса в голову геніальна думка самостверджуватися за рахунок інших людей. а дівчаткам-однокласницям прийшла.

усе нещастя П. полягало в тому, що вона дружила з хлопцями. неважливо, що просто дружила. і неважливо, що вона дружила з хлопцями завжди: і до цього, і під час цього, і після цього більшість друзів П. теж були протилежної статі. нікого це не хвилювало.

одна однокласниця (непогана, загалом, дівчина. назвемо її А.), у якої комплекс неповноцінності давав про себе знати найбільше, вирішила привернути до себе увагу будь-яким способом. кращої ідеї, ніж самоствердження за рахунок інших, у голову їй нічого не прийшло. А. провокувала нашу героїню невербальними засобами спілкування, потім – розмовами поза спиною, а пізніше – ще й підключила свою подругу, яку ми умовно називатимемо Б. зважаючи на запальний характер П. та її гострий язик, провокувати довго не треба було. П. все-таки відгукнулася на ці дешеві трюки А. і Б. половина однокласників підтримувала їх, інша половина – дівчинку П. бойкотування, намагання кумедніше підколоти одна одну давали глядачам необхідні видовища. але ніхто не знав, що вдома дівчинка П. мріяла тільки про мирне закінчення цієї історії, що весь час вона плакала і намагалася якомога розумніше вийти з цього конфлікту. дівчинка П., маючи 15 років, не розуміла, що у жінок це нормально – компенсувати зайву вагу або відсутність розвиненого мислення за рахунок приниження інших.

і от дівчинці Б. здалося, що непогано було б і собі всунути носа і звернути увагу ще й на себе. але от біда: дівчинку П. не так просто було пришпилити гострим язичком до стіни, бо сама вона мала такий хист – апелювати до реципієнтів якомога влучнішими словесними образами та зворотами. загалом, увесь екшн відбувався між А. і П. і тому, коли мама дівчинки Б. прибігла з претензіями до дівчинки П., то дівчинка П., м’яко кажучи, ах*єла від подібних наїздів.

мама дівчинки Б. промила мізки не тільки П., а ще і її мамі заодно. а мама дівчинки А. тільки сиділа і посміхалася, самостверджуючись за рахунок переваги сил у цій пі*арській ситуації. а коли у дівчинки П. сталася найсправжнісінька істерика, то мама дівчинки Б. турботливо порадила нюхати настойку валеріани. мовляв, для нервів це корисно.

дівчинка П., маючи тонку душевну структуру та натуру, схильну до виходу за межі обивательського мислення, дуже довго оклигувала від усієї цієї заварухи. їй було образливо і боляче за маму, на яку наїхали сильніші та багатші (які завжди мають фору в таких ситуаціях), за себе, яку намагалися втоптати у багнюку на рівному місці, за рік життя, яке їй зіпсували однокласниці. дівчинка П. билася в істериці й казала, що не хоче жити, що її треба перевести в іншу школу, що вона не хоче жити у світі, де із жертви роблять винного.

і от коли дівчинка П. переступила багато хронотопів порогу, переїхала в інше місто і, здавалося б, мала забути цю історію, вона зробила для себе кілька висновків:

– якщо бути хорошою, то всілякі А. і Б. обов’язково тобою користуватимуться;

– не треба мати справ із бабами. з жінками, леді, фрау, міс – будь ласка, але не з бабами;

– не треба плести інтриги у відповідь на інтриги. і не треба відповідати добром на зло. бийте під дих одразу ж, як вас ударили по лівій щоці;

– до сраки справедливість. справедливості не може бути там, де є баби;

– коли яка-небудь жіночка пропонує нюхати настій валеріани для заспокоєння нервів, не треба соромитися посилати її матом. зрештою, ви маєте таке ж право на висловлювання своєї думки, як і вона – на розкидання безцінними порадами.

але ось чому ця дівчинка П. розповіла мені цю давню історію. останнім часом у її життя намагаються влізти люди, які своїм тлінним існуванням взагалі не цікавлять дівчинку П. тому ось декілька порад, які підготувала П. для них і передала через мене:

– якщо хтось одного разу повів себе, як зрадлива брехлива сучка, то наступного разу до неї у дівчинки П. претензій немає. дівчинка П. знає ціну зрадливим брехливим сучкам і не тримає на них зла. блядство – воно більше, ніж у крові. простим переливанням його не позбудешся;

– якщо хтось спить із колишнім хлопцем дівчинки П., то дівчинці П. глибоко насрати на вашу санта барбару, хто кому подруга, любовник, кум і сват. і так само дівчинка П. виражає нейтральну позицію щодо всіх зв’язків колишнього хлопця із будь-ким;

– якщо дівчинка П. твітить анекдот про трьох дівчат, які мали статеві зносини з одним хлопцем і які зібралися в одній кімнаті, то це просто у неї натура коміка, а не вона мала на меті зачепити струни чиєїсь кришталевої душі. і відзиватися про цей твіт постом на стіні – необов’язково, але дівчинка П. дякує. їй завжди приємна увага до своєї скромної персони;

– увага! не всі прояви соціального життя стосуються саме вас (зокрема, мається на увазі вк, твітер, фейсбук і тому подібне);

– дівчинка П. просить іноді вмикати мозок і не мислити в стані афекту. оскільки, джерел для отримання інформації може бути більше одного. наприклад, слова подруги, яка забагато тріпається в різних місцях маленького міста і ще меншої академії, про свої статеві зносини, статеві зносини своєї подруги, переписку колишнього хлопця дівчинки П. із іншими особами жіночої статі й таке інше;

– дівчинка П. наполегливо рекомендує тверезо оцінювати свою роль у її житті. і не переоцінювати своє значення у долі дівчинки П.

пам’ятайте, що ненависть – таке ж сильне почуття, як і любов. а дівчинка П. і колишнього толком не любила. що вже казати про ненависть до нього чи до його сексуальних партнерок.

щоденник практики: дні після 8го + звіт (uncensored version)

спочатку найголовніше: у мене зарах із методики. просто незарахів не ставлять, якщо ти хоч іноді приходив і щось робив. а я ж норм пєдагог за версією людмили павлівни та декого з 11-б.

я відчуваю на собі тягар пророка, який має сказати дітям (взагалі усім, не тільки моїм вихованцям), якщо вони читають мій блог: мої милі маленькі ушльопіки! ті, які жруть і слухають музику на останніх партах, які запізнюються, бо курять за школою і які не виконують домашнього завдання, бо їм 14 і хімія їм не знадобиться. так, можливо, більшість із предметів, які вивчають у школі, знадобляться лише для диференціації вас із пітекантропом, у якого не було планшета і який не міг прогуглити слово «протагоніст». але ви, мої менші брати й сестри, маєте розуміти, що стояти за тим боком парти – це нев’єбацца важко, особливо, коли учні вдома не читали/не писали/завдання не виконували, але якщо натуплять на трояк, то винна буде школа, а не ваші тупі довбешки чи батьки, які не прослідкували за своїм чадом. тому, школярі, шануйте тих людей, які замість того, щоб прийти після уроків і пограти вдома у ферму (як я зазвичай це роблю), пишуть конспекти уроків, готують вам карточки-шмарточки і читають осипа турянського, знаючи, що вчитель у класі – єдиний, хто його прочитає.

я не писала про практику з позаминулої п’ятниці. по-перше, бо п’ятниця у мене випала з життя. у щоденнику я написала, що була відсутня у зв’язку з хворобою і не збрехала навіть: у четвер ми святкували андрія. «атата» – скажете ви. «ой, на себе подивіться» – скажу я.

якщо ви думаєте, що тільки учні й студенти можуть просипати свої заняття, то ви глибоко помиляєтеся. учитель теж людина. а практикант – це лінива людина, у якої збитий графік і режим сну. тому присутність його (практиканта) на уроках залежить від того, як карта ляже. плюс, не звикли ми – студенти національного бла-бла-бла – приходити на заняття раніше 9. дехто звик о такій годині тільки вставати. тому понеділок був пропущений аналогічно «у зв’язку з хворобою». недосип – це теж хвороба. зате бомбічєский конспект підготувала на той урок, який проспала.

практика перед новим роком – це досвід проведення уроку для 4-5 людей. бо всі інші типу зайняті на репетиції новорічної байди для молодших класів. чого «типу»? бо я теж була лисичкою, зайчиком, снігурочкою і ще неясно ким на новорічних оцих самих. слово забула. і тому я ще пам’ятаю, що 15 хвилин ти по-биріку проганяєш сценку, а 30 – тириш у діда мороза цукерки, якщо їх уже зсипали у мішок, а ні то просто фігньою страждаєш тільки що не йти на алгебру. і так 3-4 уроки підряд.

головне у такій ситуації, коли учнів не більше 5 – знайти розумні очі, які щось петрають із того, що ти розказуєш. а потім просто 45 хвилин розповідай одне і те ж про твір, на який треба півжиття, щоб осягнути.

в останній день практики (а в моєму розумінні останнім днем практики був саме четвер) зоя володимирівна – керівник сього лже-учительського тритижневого перфомансу – завітала на мій урок. ну, плюс людмила павлівна і ще 6 чи 7 практикантів. але мої розумнички-вихованці, яких було попереджено про необхідність їхньої ролі у виставі під назвою «а хто тут кльовий пєдагог? та це ж оксана олександрівна!» так не хотіли письмової тестової самостійної, що майже безкорисно допомогли мені зіграти головну роль із найменшою кількістю тупняків. а їх могло бути й більше, я себе знаю. ми настільки злагоджено гралися в правильного учителя й учнів, які тіпа прочитали «поза межами болю», що я на одну мільярдну долю секунди задумалася про те, щоб покинути письменницьку стезю, видалитися із контакту, затвітити «пішла просвіщати дітей», взяти латану торбину й податися в села – вчити босоногих селюків мови вкраїнської. але, як бачите, письменницьке начало в мені сказало дебелим чоловічим голосом: «ксюха, ти шо? дуба врєзала?» і я одразу ж приземлилася своїми тендітними принцескиними ніжками на грішну землю, окроплену тарасовими сльозами.

після уроку я вчинили дофіга не педагогічно: написала одній вихованці подяку за участь у перфомансі конкретним учням. от прямо з іменами і прізвищами. виявилося, що дітки (деякі, ясєн пєнь, не всі ж) мене полюбили і бажали б побільше таких вчителів. ну, я старалася, рєбят. навіть сукеньки й підбори до вас одягала. на цьому казочка повинна була б скінчитися, але я ще маю підсумувати.

по-перше, що мене здивувало, так це коло, яке замкнулося з першого курсу. деякі вихованці, які читали блог, вирішили, до дімоша – ака дмитро в’ячеславович – мій бойфренд. «нарешті!» – упівголоса подумалося мені. а то вже три роки, як ніхто так не думав і це символізує собою певне герменевтичне коло, протагоністи якого можуть засвідчити відновлення своїх стосунків, які пройшли не один герменевтичний поріг.

по-друге, у мене склалося відчуття, що нас найобують. ну серйозно. шиплячі мають бути твердими, а про те, що лесь подерв’янський зашибає нормальне бабло, написавши п’єсу «блєск і ніщєта підарасів» чогось не кажуть на українській літературі. значить, або до сраки ваші шиплячі в цьому житті, або щось пішло не так ще давно.

по-третє, більшість сьогодні на захисті казали, що три тижні для практики мало, дітки такі класні, ми їх полюбили, бла-бла-бла. мені три тижні було дофіга! дофігіща, рєбята! тупо ба-а-а-ага-а-а-ацько-о-о-о-о. три тижні рано вставати, сидіти в школі від дзвінка і до дзвінка – це напряжно. особливо, якщо три з половиною роки ти звик до іншого режиму.

по-четверте, не дай бог мене пустити в школу. я серйозно, всесвіте. організуй мені круту роботу, про яку ми домовлялися. в іншому разі, я піду в школу й рознесу несформовану дитячу психіку в хлам! я розкажу, що франко був самозакоханим шизіком із маніакальними нахилами (хоча й геніальним); що леся українка зажралася і нічого толкового, окрім жіночих сльозок, не накрапала толком; що володимир сосюра загальмував українську література, але «писав віршики, які подобалися дівчатам»; що наталка полтавка – брехлива сучка; що «ромео і джульєтта» – найпаскудніший твір про кохання всіх часів і народів; зацитую програмового ірванця, але не «любіть оклахому…», а про турбацію мас, наприклад. врешті-решт, я можу просто просипати уроки. подумай, всесвіте.

отже, я пережила педагогічну пригоду в своєму житті. застосувала на практиці уміння й навички, які не отримала на заняттях із методики, бо конспектувала різноманітну хрєнь 1998 року, вирізала сигнальні картки та читала методику за 60-ті роки. але найголовніше, що я тепер пєдагог, а ви – нє.