спочатку найголовніше: у мене зарах із методики. просто незарахів не
ставлять, якщо ти хоч іноді приходив і щось робив. а я ж норм пєдагог за
версією людмили павлівни та декого з 11-б.
я відчуваю на собі тягар пророка, який має сказати дітям (взагалі усім, не
тільки моїм вихованцям), якщо вони читають мій блог: мої милі маленькі ушльопіки!
ті, які жруть і слухають музику на останніх партах, які запізнюються, бо курять
за школою і які не виконують домашнього завдання, бо їм 14 і хімія їм не
знадобиться. так, можливо, більшість із предметів, які вивчають у школі,
знадобляться лише для диференціації вас із пітекантропом, у якого не було
планшета і який не міг прогуглити слово «протагоніст». але ви, мої менші брати
й сестри, маєте розуміти, що стояти за тим боком парти – це нев’єбацца важко,
особливо, коли учні вдома не читали/не писали/завдання не виконували, але якщо
натуплять на трояк, то винна буде школа, а не ваші тупі довбешки чи батьки, які
не прослідкували за своїм чадом. тому, школярі, шануйте тих людей, які замість
того, щоб прийти після уроків і пограти вдома у ферму (як я зазвичай це роблю),
пишуть конспекти уроків, готують вам карточки-шмарточки і читають осипа
турянського, знаючи, що вчитель у класі – єдиний, хто його прочитає.
я не писала про практику з позаминулої п’ятниці. по-перше, бо п’ятниця у мене випала з
життя. у щоденнику я написала, що
була відсутня у зв’язку з
хворобою і не збрехала навіть: у четвер ми святкували андрія. «атата» – скажете ви. «ой, на себе подивіться» –
скажу я.
якщо ви думаєте, що тільки учні й студенти можуть просипати свої заняття,
то ви глибоко помиляєтеся. учитель теж людина. а практикант – це лінива людина,
у якої збитий графік і режим сну. тому присутність його (практиканта) на уроках
залежить від того, як карта ляже. плюс, не звикли ми – студенти національного
бла-бла-бла – приходити на заняття раніше 9. дехто звик о такій годині тільки
вставати. тому понеділок був пропущений аналогічно «у зв’язку з хворобою». недосип – це теж хвороба. зате бомбічєский конспект підготувала на той
урок, який проспала.
практика перед новим роком – це досвід проведення уроку для 4-5 людей. бо
всі інші типу зайняті на репетиції новорічної байди для молодших класів. чого «типу»?
бо я теж була лисичкою, зайчиком, снігурочкою і ще неясно ким на новорічних
оцих самих. слово забула. і тому я ще пам’ятаю, що 15 хвилин ти по-биріку
проганяєш сценку, а 30 – тириш у діда мороза цукерки, якщо їх уже зсипали у
мішок, а ні то просто фігньою страждаєш тільки що не йти на алгебру. і так 3-4
уроки підряд.
головне у такій ситуації, коли учнів не більше 5 – знайти розумні очі, які
щось петрають із того, що ти розказуєш. а потім просто 45 хвилин розповідай
одне і те ж про твір, на який треба півжиття, щоб осягнути.
в останній день практики (а в моєму розумінні останнім днем практики був
саме четвер) зоя володимирівна – керівник сього лже-учительського тритижневого перфомансу
– завітала на мій урок. ну, плюс людмила павлівна і ще 6 чи 7 практикантів. але
мої розумнички-вихованці, яких було попереджено про необхідність їхньої ролі у
виставі під назвою «а хто тут кльовий пєдагог? та це ж оксана олександрівна!»
так не хотіли письмової тестової самостійної, що майже безкорисно допомогли
мені зіграти головну роль із найменшою кількістю тупняків. а їх могло бути й
більше, я себе знаю. ми настільки злагоджено гралися в правильного учителя й
учнів, які тіпа прочитали «поза межами болю», що я на одну мільярдну долю
секунди задумалася про те, щоб покинути письменницьку стезю, видалитися із
контакту, затвітити «пішла просвіщати дітей», взяти латану торбину й податися в
села – вчити босоногих селюків мови вкраїнської. але, як бачите, письменницьке
начало в мені сказало дебелим чоловічим голосом: «ксюха, ти шо? дуба врєзала?»
і я одразу ж приземлилася своїми тендітними принцескиними ніжками на грішну
землю, окроплену тарасовими сльозами.
після уроку я вчинили дофіга не педагогічно: написала одній вихованці
подяку за участь у перфомансі конкретним учням. от прямо з іменами і
прізвищами. виявилося, що дітки (деякі, ясєн пєнь, не всі ж) мене полюбили і
бажали б побільше таких вчителів. ну, я старалася, рєбят. навіть сукеньки й
підбори до вас одягала. на цьому казочка повинна була б скінчитися, але я ще
маю підсумувати.
по-перше, що мене здивувало, так це коло, яке замкнулося з першого курсу.
деякі вихованці, які читали блог, вирішили, до дімоша – ака дмитро в’ячеславович
– мій бойфренд. «нарешті!» – упівголоса подумалося мені. а то вже три роки, як
ніхто так не думав і це символізує собою певне герменевтичне коло, протагоністи
якого можуть засвідчити відновлення своїх стосунків, які пройшли не один
герменевтичний поріг.
по-друге, у мене склалося відчуття, що нас найобують. ну серйозно. шиплячі
мають бути твердими, а про те, що лесь подерв’янський зашибає нормальне бабло,
написавши п’єсу «блєск і ніщєта підарасів» чогось не кажуть на українській
літературі. значить, або до сраки ваші шиплячі в цьому житті, або щось пішло не
так ще давно.
по-третє, більшість сьогодні на захисті казали, що три тижні для практики
мало, дітки такі класні, ми їх полюбили, бла-бла-бла. мені три тижні було
дофіга! дофігіща, рєбята! тупо ба-а-а-ага-а-а-ацько-о-о-о-о. три тижні рано
вставати, сидіти в школі від дзвінка і до дзвінка – це напряжно. особливо, якщо
три з половиною роки ти звик до іншого режиму.
по-четверте, не дай бог мене пустити в школу. я серйозно, всесвіте. організуй
мені круту роботу, про яку ми домовлялися. в іншому разі, я піду в школу й
рознесу несформовану дитячу психіку в хлам! я розкажу, що франко був
самозакоханим шизіком із маніакальними нахилами (хоча й геніальним); що леся
українка зажралася і нічого толкового, окрім жіночих сльозок, не накрапала
толком; що володимир сосюра загальмував українську література, але «писав
віршики, які подобалися дівчатам»; що наталка полтавка – брехлива сучка; що «ромео
і джульєтта» – найпаскудніший твір про кохання всіх часів і народів; зацитую
програмового ірванця, але не «любіть оклахому…», а про турбацію мас, наприклад.
врешті-решт, я можу просто просипати уроки. подумай, всесвіте.
отже, я пережила педагогічну пригоду в своєму житті. застосувала на
практиці уміння й навички, які не отримала на заняттях із методики, бо
конспектувала різноманітну хрєнь 1998 року, вирізала сигнальні картки та читала
методику за 60-ті роки. але найголовніше, що я тепер пєдагог, а ви – нє.
Немає коментарів:
Дописати коментар