острог у соло: діма

мене хлібом не годуй, дай щось підсумувати.

4 (четвертий) рік в острозі, вже час пакувати речі та звалювати звідси. останній рік (дуже на це сподіваюся) – саме те, щоб згадати людей, які мене зробили. подякувати, відкланятися і поїхати у тибет купувати козу.

тому, острог по одному або в соло.

логічно було б розпочати з діми. перший майкл і все таке. хлопчик у зеленому метелику і з довгим волоссям на посвяті. прогулянки з яблуками і стівеном кінгом. мабуть, перша і єдина людина, кому я зізнавалася у дружбі. ну, от як кажуть «я тебе люблю» або «хочу бути з тобою», а я сказала «хочу з тобою дружити». звісно, без усілякої плутанини в почуттях і тут не обійшлося. це було навіть дещо продуктивно. але показово те, що «не про любов 2.0» я ж так і не дописала.

команда квн «без вови». жарти про приголосні, кайф від нерозуміння острозької публіки. знайомство з «і так далі» ще в тому розширеному складі, бендаревський, антонюк, квновські дороги, штурми, репетиції, «о, у вас дівчина звукарь?»

діма дав мені літературу, забороняв нити і вмів розуміти те, про що я мовчала. звісно, на тому першокурсницькому рівні. давав добро на мої чергові захоплення протилежною статтю і вмів мене зупиняти, що дано не багатьом.

ми визначили наперед, що діма для мене не друг, не хлопець, не товариш, а personalius pingvinus. він змирився з тим, що наші рандеву завжди проходили на кухні. без різниці чия квартира, але йому доводилося жертвувати комфортним ліжком із зеленою ковдрою, щоб я могла відчувати ту особливу енергетику людських кухонь.

я ніколи б не змогла привчити його до порядку чи якоїсь організованості, до того, щоб він не спізнювався на потяг. але я точно знала, що наша 15-годинна поїздка завжди закінчиться черговим написаним сценарієм або моєю конфесою.

зрештою, ти й досі знаєш, що для мене значить кухня і досі підписаний в телефоні як «personalius pingvinus».